Історія села
Село має давнє походження. Біля нього досліджено кургани доби бронзи (3-1 тис. до н. е.), а також кочівницькі кургани ХІ-ХІІ ст..
Родючі ґрунти, безкраї луки, що тягнуться ярами уздовж берегів двох безіменних струмків, які впадають у р. Потічок, битий шлях Чумачка, що стрічкою вився через Потік і Шандру на Ржищів, далі понад Дніпром на Київ, лісові масиви – все це сприяло ранньому заселенню краю. Валки возів з рибою, сіллю, рухаючись із Криму зупинялися для відпочинку в затінку дерев біля річки. Такі зупинки сприяли виникненню на стоянках Чумачкою давно забутих корчм та шинків, а згодом і невеликих поселень. Так, ще до ХVІІІ ст. виникло на березі р. Потічок поселення під назвою Потік.
У 1746 р. в селі збудовано першу церкву, якою керувало уніатське духовенство. Першим священиком був Микита Левіцький.
Кріпосне право держало в ярмі селян та дрібних ремісників. Доведені до відчаю вони повстали. У період Коліївщини ватажком селян був потічанин Марко Кулинич. Після придушення повстання польською шляхтою священика місцевої церкви Миколи Вілецького за допомогу повстанцям було позбавлено сану й місця.
1789 році в Потоці було вже 89 дворів з населенням 1130 осіб. У 1795 році заборонили унію і дали дорогу православній церкві. У 1800 році в Потоці коштом земства було побудовано нову дерев’яну церкву, яка мала 38 десятин землі. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. церкву віддали під клуб. Після війни вона згоріла.
У 1803 році Потік набув статусу містечка, згодом став центром Потіцької волості. Тут створено поліцейський стан, інші служби волосного управління. Функціонувала школа з двома вчителями. Крім того, у селі діяли буряково-цукровий та поташний заводи, млин, винокурня. У центрі села розкинулася простора торгова площа, де проводилися ярмарки кожної пори року в четвер: після Святої Неділі, Стрітення, Спаса та на Покрову. Панська садиба стояла на кручі біля ставу. Поряд був великий сад.
До 1799 року Потік, як і багато земель у Канівському старостві, належав до маєтків князя Понятовського, племінника польського короля Станіслава Августа Понятовського. Потім його викупив статський радник Григорій Почека.
У 1815 році, коли Почека помер, його вдова вийшла заміж за Григорія Степановича Тарновського, який заволодів господарством і жителями села. У 1848 році Г.С.Тарновський склав заповіт на користь сина двоюрідного брата Василя Васильовича Тарновського, а останній у 1856 році передав господарство своєму братові Якову Тарновському.
У 1837 році у Потоці вже були двоповерхова кам’яна суконна фабрика, багато інших великих будівель, проживали 1322 ревізькі душі, з яких триста переведено паном з інших сіл.
У 1845 році в маєток Тарновських приїжджав Тарас Григорович Шевченко, де пробув два тижні. Зі спогадів відомо, що, приїхавши у Потік із Канева поет зайшов у корчму. Там, побачивши, що корчмар стягує з кріпака кожуха (очевидно, за горілку), Шевченко не стримався і, маючи велику фізичну силу і міцний кулак, вдарив його так, що корчмар знепритомнів. Потім сів за стіл і попросив випити і поїсти. Корчмар, прийшовши до тями, тим часом сповістив Тарновського, що в селі з’явився бунтар. Від Тарновського приїхали озброєні гайдуки і хотіли забрати баламута, але Шевченко попросив не поспішати і на цигарковому папері написав: «Якби горілка не сивуха – я б її не пив, якби жидюга не псяуха – я б його не бив», - і попросив передати панові. Прочитавши цю записку, Тарновський здогадався, що до нього приїхав Т.Г.Шевченко, і негайно виїхав його зустрічать. Під час перебування в Потоці у поета склалися дружні стосунки з Надією Василівною Тарновською. Разом з нею Шевченко хрестив дочку диякона Потіцької Преображенської церкви Марка Гов’ядовського. У Потоці Тарас Григорович багато писав і малював, зокрема працював над поемою «Єретик» (Іван Гус). Малюнки, виконані в Потоці, він подарував своїй «кумасі», у тому числі автопортрет, виконаний олівцем, на якому написав: «Портрет Тараса Шевченка сделанный им самим в зеркало в 1845 году в селе Поток Киевской губернии и подаренный своей куме Н.В.Тарновской». Подарував і акварель «Комора в Потоках». Пізніше, після заслання, присвятив їй вірш «Великомученице куме».
У 1850 році в селі побудовано цукровий завод, суконну фабрику і цегельний завод. У 1853 році, після смерті Г.С.Тарновського, села Потік і Коритища успадкував його небіж В.В.Тарновський.
Після реформи 1861 року в селі мешкали 2343 жителі. Але розвиток промисловості відбувався надто повільно, що призвело до її занепаду. Цукровий завод продали в село Степанці, решту підприємств було зруйновано. Основним заняттям селян стало землеробство, але й земля в переважній більшості належала поміщикам.
Між Потоками та Коритищем в урочищі Лучки був розташований маєток поміщика С.Л.Неймана, якому належали також маєтки у селах Очеретяне і Потапці. Він займався комерцією, уміло впроваджував техніку та агрохімію.
У колишньому маєтку Тарновських жила поміщиця Соколовська. Поміщик Вольський тримав кінний завод і особисто подарував російському цареві Миколі І коня, за що той дав йому звання генерала.
У 1898 році в селі вже діяла церковнопарафіяльна школа, відомості про яку пов’язані з учителюванням у ній з 1898 року по 1902 рік українського письменника С.В.Васильченка (Панасенка), що приїхав сюди 19 р-им юнаком.
Молодий учитель зробив усе, що в його силах, щоб навчити грамоті бідняцьких дітей, яких було більше сотні, а школа вміщала щонайбільше 60 учнів. Він організував і вечірнє навчання для дорослих та драматичний гурток під назвою «Досвідки». Васильченко виступав порадником і захисником бідноти від утисків та знущань сільських чиновників. За таку неблагонадійну поведінку учителя звільнили. Але за цей час він встиг багато написати зокрема оповідання «Мужицька арихметика». Ім’ям Васильченка у селі названо вулицю.
На час революції 1905-1907 рр. основна маса селян дуже зубожіла і лише одиниці – Авраменко Павло, Бала Самійло – розбагатіли.
У 1910 році на кошти земства побудовано лікарню – одну на чотири райони: Канівський, Миронівський, Кагарлицький, Богуславський.
У 1913 році в Потоці зведено двокласну школу, яку назвали іменем Лесі Українки у зв’язку з датою смерті поетеси. Першим директором закладу був Г.Й.Фурсевич.
У той час в селі було 1762 двори на декількох кутках: у центрі, Ковалівці, Сахнівці та Балюківці.
У період петлюрівщини владу в Потоці очолив Гаврило Максимович Скопець,а допомагав йому брат Петро – офіцер царської армії. Маючи в руках зброю, почали в селі організовуватися військові групи. Головним організатором був житель с. Козин Марко Семенович Рогоза.
У червні 1919 року в Потоці встановлено радянську владу, яку очолив С.К. Мамро.
У 1920 році з десяти колишніх батраків створено комуну. Комунари відремонтували та обладнали напівзруйновану казарму в колишньому маєтку поміщиці Соколовської, одержали земельний наділ у Поповій леваді, згодом звели ферму, викопали ставок, в якому стали розводити рибу.
У 1921 році створено комсомольську організацію під керівництвом Юденка, а в 1924 році організовано групу «Юний ленінець».
У жовтні 1922 році з десяти дворів організовано колгосп «Молоде село», який був одним із перших колективних господарств на Київщині. Головою обрано С.К.Мамра.
По 1930 рік у Потоці проживали близько 10 тис. осіб.
В роки Голодомору 1932-1933 рр. в селі померли 1500 мешканців. На сьогодні встановлено імена 124.
Наприкінці 30-х років у Потоці утворилися 4 колгоспи: «Червоний Жовтень», ім. Кагановича, «Червона зірка» та ім. Першого травня.
З початком Великої Вітчизняної війни бої за село вела 97-ма стрілецька дивізія. Гітлерівці захопили село 14 серпня 1941 року. Вони спалили терапевтичний корпус лікарні, де розміщувалися радянські солдати.
У роки фашистської окупації у Потоці діяла підпільна група у складі 15 осіб, яку очолював лікар П.А.Устинович. У червні 1942 р. гестапівці викрили групу і більшість її членів розстріляли.
Під час окупації до Німеччини було вивезено 197 осіб. На фронтах загинули 256 односельців, з фронту повернулися 176 осіб.
Визволили село 30 січня 1944 року 3 повітрянодесантна бригада, 206 стрілецька дивізія.
За бойові заслуги 144 жителі села нагороджені орденами та медалями. Командир роти саперів потічанин Г.Г.Старчеус брав участь в обороні Києва, громив ворога на Курській дузі. У складі 17 інженерно-саперної бригади старший лейтенант розмінував могилу О.С.Пушкіна та інші будівлі Державного заповідника великого поета, в тому числі Святогорський монастир і Успенський собор. Загинув у Прибалтиці, підірвавшись на міні. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки та бойовими медалями. Його іменем названо вулицю у Потоці. Фронтовик О.Є.Куницький пройшов від Сталінграда до Ельби. Він нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Богдана Хмельницького ІІ ступеня, медаллю «За мужність».
У 1982 році в центрі Потоку встановлено пам’ятник загиблим воїнам і вічний вогонь. У Братській могилі поховані загиблі під час визволення села в 1944 р. На меморіальній плиті – імена потічан, що не повернулися з фронту.
Після війни у селі залишилося 872 двори. За головування Гурія Григоровича Плужника був відбудований новий терапевтичний корпус лікарні, який зберігся до сьогодні.
На початку 50-х років 4 колгоспи об’єдналися в один – «Червоний Жовтень». З 1960 року на базі потіцького і коритищанського колгоспів створено колгосп «Перемога» (Старченківський р-н), головою якого обрано Г.Г.Плужника. З 1964 року господарство перейменовано в колгосп ім.. Карла Маркса (Кагарлицький р-н). Який став одним із кращих у районі. В 1965 році колгосп перейшов до Миронівського р-ну.
30 квітня 1967 року у Потоці відкрито новий двоповерховий Будинок культури.
У 1982 році двері відчинила нова двоповерхова школа. У 1987 році побудовано новий житловий масив на 100 будинків для переселенців із Чорнобильської зони, торговий центр, аптеку.
У 1987 році в музей Миронівки передано автопортрет Т.Г.Шевченка, який зберігався довгий час у селі.
Під час реформування сільськогосподарських підприємств у 1999-2000 рр. на базі колгоспу ім. К.Маркса створено 2 фермерських господарства і СТОВ «Потік».
| 
